«Убий мене, але не вбивай Вітчизну!»: Рейтан як дзеркало одвічних зрад та сучасних ультиматумів

Польські магнати та депутати, підкуплені Катериною II та іноземними послами, готові підписати документ про Перший розділ Речі Посполитої — фактично добровільно віддати шматки своєї батьківщини чужим імперіям. Одна людина намагається це зупинити — депутат Тадеуш Рейтан.

Матейко не просто зафіксував історичний момент — він влаштував справжній публічний вибух, ударивши в самий нерв національної катастрофи.

Картина переносить нас у квітень 1773 року, на так званий «Розділовий сейм» у Варшаві.

Тема картини — сцена, що відбулася 21 квітня 1773 року, на третій, вирішальний день засідання Сейму про поділ у Варшавському замку, де Пруссія , Росія та Австрія поділили частину польських земель.

Польські магнати і депутати, щедро напоєні імперським золотом Катерини II та підкуплені іноземними послами, зібралися заради однієї мети — легалізувати перший розділ Речі Посполитої. Вони готові власноруч підписати смерть власного дому заради власних привілеїв, безпеки та гаманців.

І проти цього зграйного цинізму повстає лише одна людина. Депутат Тадеуш Рейтан у пориві нестримного, майже божевільного відчаю розриває на грудях сорочку і падає поперек дверей.

Він перегороджує зрадникам вихід із зали із відчайдушним криком: «Убийте мене, але не вбивайте Вітчизну!». Його збожеволіле від горя обличчя і розпростерте тіло — це останній бар'єр між живою державою і порожнечею.

Але що роблять інші? Вони не зупиняються.

На картині головні колаборанти — як-от Адам Понінський у червоному атласному костюмі — зверхньо і нагло крокують просто через тіло Рейтана, показово вказуючи на двері, на російських гренадерів, яких видно в залі за дверима.

Це живописна алегорія! Насправді в будівлі Сейму не було російських солдатів, але художник чітко підкреслює готовність Москви до силового втручання.

Адам Понінський  був великим скарбником корони та найкорумпованішим політиком свого часу.

Він отримував регулярну зарплату з царської казни (так званий «юргельт») та відповідав за розподіл коштів з фонду, створеного окупаційними державами, для корумпованих польських політиків.

Праворуч від нього коронний гетьман Францішек Ксаверій Браницький (одружений з Александрою Енгельгардівною, нібито незаконною дочкою цариці Катерини) з соромом закрив обличчя руками.

Поруч із Понінським, у білому костюмі з синім поясом, стоїть Станіслав Щенсни Потоцький, порожньо дивлячись у підлогу.

Тричі одружений Потоцький щиро любив своїх жінок, присвячував їм вірші і, навіть, був готовим на несподівані вчинки.

Так, наприклад, куртизанку Софію Вітт, яка згодом стала третьою дружиною графа, Потоцький викупив у її чоловіка за 2 млн польських злотих.

У 1798 році після смерті своєї другої дружини Станіслав Потоцький взяв шлюб з Софією Вітт. А після вінчання подружжя оселилося в Умані, де на честь своєї коханої заклав найкращий парк у Європі…

Але ця історія кохання закінчилася сумно – Софія зрадила своєму чоловікові з його старшим сином, молодшим за неї на 22 роки.

«Щасливий» граф так і не зміг пережити цієї зради і незабаром помер у віці 53 років. Похоронну церемонію зірвало зняття з його тіла російської форми, коштовностей та медалей — оголене тіло було залишено біля стіни каплиці.

Але на той час ці троє якраз збираються підписати принизливий для Речі Посполитої договір.

Виділяється фігура старого Францішека Салезія Потоцького. Він зображений в соболиній шубі бредучий з незрячим поглядом і простягнувши руки, немов сліпий.

Найбагатший магнат Речі Посполитої. На піку своєї могутності він володів 70 містами та кількома сотнями сіл. Третьосортний дворянин успадкував величезний статок від свого бездітного дядька та додав до нього величезний посаг своєї другої дружини, Анни Єлизавети.

При допомозі російського уряду надіявся на отримання польської корони. Але марно…

На його грудях зображений Орден Білого Орла. Салезій Потоцький насправді цього дня був уже мертвий, проте Матейко зобразив його на полотні як символ розпачу та безсилля найбільших польських магнатів.

Старість і душевна неміч, разом із багатим дворянським вбранням, є метафорою сутінків Речі Посполитої.

Розмашистим жестом Салезій перекидає стілець, символізуючи занепад гідності та значення держави. Зі стільця падає гаманець, повний дукатів, один з яких котиться прямо до ніг казнокрадника Адама Понінського.

З-за спини Францішека Потоцького виринає постать Кароля Станіслава Радзівіла, «Пана Коханця» (прізвисько походить від того, як він звертався до своїх друзів).

Король польських п'яниць уособлює слабкості шляхти, схильність до пияцтва та сварливості, а також продаж своїх політичних поглядів в обмін на комфортне життя.

Ліворуч від драматичної постаті Потоцького сидить Міхал Єжи Понятовський, брат короля Станіслава. Він виглядає нудьгуючим від усієї сцени.

Поруч із Понятовським сидить Міхал Фридерик Чарторийський, великий канцлер Литви.

Видатний розум, вправний політик, майстер пропаганди та далекоглядний стратег.

 Шанований як вдома, так і в Європі, він використовував усі свої таланти для зміцнення «Фамілії» — політичної партії, що фінансувалася родиною Чарторийських. Прихильник Росії як противаги Пруссії, чию зростаючу могутність він сприймав як найбільшу загрозу для Польщі.

Король Станіслав Август Понятовський байдужо дивиться на годинник, чекаючи, коли цей «неприємний інцидент» нарешті закінчиться.

Він був мужнім реформатором, цінним меценатом мистецтв та автором Конституції 3 травня (1791 року), найстарішого конституційного акта в Європі та другого у світі після американської Конституції (1787 року).

І він переспав з найвпливовішою жінкою того часу, царицею Катериною. Хоча, якщо розглядати це крізь призму історії та політичної вигоди, було б точніше сказати, що Катерина переспала зі Стасом…

А в ложі згори за цим театром маріонеток лениво спостерігає російський посол Репнін — справжній ляльковод цієї сцени.

Його величезний вплив на польську політику уособлює портрет імператриці, що висить праворуч.

Насправді це твір вимислу — образ іноземного монарха в залі Сейму був немислимим навіть у тодішній Польській Республіці.

Рєпніна супроводжують дві жінки: праворуч, з віялом, Ізабела Любомирська , яку вважають однією з найвпливовіших аристократок епохи; ліворуч — Ізабела Чарторийська, дружина Адама Чарторийського.

Її роман з Рєпніним був ретельно спланований та організований її чоловіком, Адамом Чарторийським (за погодженням з королем Станіславом Августом), і завершився народженням у Ізабели сина.

Ця грайлива жінка, відома своїми численними любовними пригодами, також піддавалася двом іншим «джентльменам», присутнім на картині, включаючи самого короля Станіслава Августа Понятовського, від якого у неї була дочка.

Наступним залицяльником Ізабели пізніше став Францішек Ксаверій Браницький – той самий, що на картині праворуч, перший від дверей, хапається за голову, дивиться на Рейтана, ніби кажучи: «Що ти, чорт забирай, робиш, друже?»

На підлозі біля ніг зрадників Матейко залишає красномовну деталь — зім'ятий клочок паперу, ту саму розписку про російські гроші, за які було куплено їхню «згоду на компроміс».

Але Ян Матейко був майстром прихованих смислів, історичних метафор та візуальних портретних шифрів.

Юнак, зображений угорі ліворуч від портрета Катерини II, — це молодий шляхтич у традиційному вбранні, який високо піднімає вгору шаблю та конфедератку (традиційний польський головний убір).

Деякі польські дослідники вбачають у ньому збірний образ молодого покоління патріотів, готових до бою, та пряму алюзію на майбутнє Повстання Тадеуша Костюшка 1794 року.

Матейко зашифрував у цій безіменній постаті молодий дух самого Костюшка, перетворивши деталь картини на потужний символ майбутнього опору.

У цей час реальний Тадеуш Костюшко був саме молодим чоловіком (йому було 27 років), він тільки-но повернувся після військового навчання у Франції. І хоча фізично його не було у цій залі, Матейко вводить його як «пророцтво».

 Художник буквально показує: «Так, сьогодні Рейтан безсилий, а магнати зраджують країну, але подивіться вгору — там уже стоїть Костюшко, який через 20 років підніме ці шаблі проти Росії».

Коли у 1866 році Матейко виставив цей шедевр на огляд, польська аристократія здригнулася і зненавиділа його.

Потоцькі та Браницкі, чиї предки впізнали себе на полотні у ролі безсовісних іуд, влаштували цькування художника, намагалися викупити картину за величезні гроші, щоб назавжди сховати її у темних підвалах і стерти ганьбу своїх родин.

Але Матейко не здався. Він відмовився продавати картину змовникам, заявивши, що писав її для народу. У результаті полотно викупив австрійський імператор Франц Йосип I за 10 000 гульденів.

Це врятувало шедевр: картина поїхала до Відня, набула світової популярності, а сьогодні «Рейтан» посідає почесне місце у Королівському замку у Варшаві.

У відповідь на критику обурений Матейко також написав сатиричну картину «Вирок Матейка», де зобразив себе в кайданах на міській площі за «образу нації».

«Вирок Матейку. Читання смертного вироку» – картина Яна Матейка, написана в 1867 році, з колекції Національного музею у Варшаві.

Він знав те, що сьогодні надто болісно відгукується у нашому часі: імперії не знищують держави самі по собі — вони купують тих, хто всередині готові добровільно підписати капітуляцію.

І от дивлячись на це полотно сьогодні, у розпал нинішньої російсько-української війни, неможливо позбутися моторошного відчуття дежавю.

Сучасне прагнення Путіна розбомбити Україну, стерти з лиця землі Київ, Харків, Суми, Запоріжжя, ламати країну через коліно і вимагати «віддати території» — це той самий кремлівський почерк.

У 1939-му, Москва і Берлін ділили чужу землю під гаслами «порядку»; сьогодні Кремль вимагає від України капітуляції під прикриттям фальшивих мирних ініціатив. Мета незмінна — повне знищення суб'єктності сусідньої держави.

Коли чергові закордонні «миротворці» чи внутрішні пристосуванці знову починають вимагати від України «проявити прагматизм», «поступитися територіями» і підписати чергові цинічні папірці заради примарного спокою — це і є той самий «Розділовий сейм» 1773 року на екранах наших моніторів.

Матейко саджав перед мольбертом своїх близьких і знайомих, змушуючи їх проживати ролі героїв і підступних мерзотників:

Самуїл Корсак (вірний соратник Рейтана, що виглядає із піднятою рукою) — для цієї ролі 28-річний Ян Матейко написав автопортрет, символічно вставши пліч-о-пліч із Рейтаном.

Адам Понінський (головний зрадник у червоному атласному костюмі) — інтелігенція Кракова відмовлялася позувати, тому Матейко знайшов типаж на вулиці: ним став краківський візник (фіакр Якубовський), який за кілька монет годинами стояв у шовках.

Станіслав Щенсний Потоцький — молодий зрадник, магнат, претендент на польську корону. Позував близький друг художника, талановитий польський скульптор і педагог Альфред Даун.

Коли Ян Матейко у 1866 році шукав людину, яка могла б передати всю глибину розпачу, божевілля та патріотичного екстазу Тадеуша Рейтана, він звернувся до свого колеги-художника.

Саме обличчя і експресивна фігура Вільгельма Леопольського (1828 – 1892) увічнені на знаменитій картині Матейка в ролі Рейтана, який рве на собі сорочку.

Матейко вибрав його, тому що Леопольський мав дуже виразну, драматичну зовнішність і «рембрандтівський» тип обличчя, що ідеально підходив для ролі божевільного пророка.

Іронія долі виявилася страшною: Леопольський в 1866 році геніально зіграв (як натурник) людину, що збожеволіла від горя, а через двадцять з лишком років у 

Відні сам важко захворів на душевний розлад і повторив трагічний фінал свого персонажа. 

Про картину Вільгельма Леопольського «Смерть Ацерна» (1867)  читайте тут:

 

Убитий за слово, забутий у тіні: як картина XIX століття викриває наших сучасників

 

 

Тадеуш Рейтан. Не переживши краху країни, він зійшов з розуму. Його ізолювали в маєтку Грушівка (у флігелі-«мурованці»), де в період загострень йому здавалося, що в кімнату вриваються російські солдати.

8 серпня 1780 року у 37-річному віці він наклав на себе руки, розбивши віконне скло та порізавши себе осколками. Через сто років він став національним святим і еталоном безкорисливого патріотизму.

Адам Понінський. За успішне проведення поділу Польщі Понінський отримав величезні гроші від Росії, Австрії та Пруссії та став міністром фінансів, але в 1790 році був засуджений за держзраду і корупцію, позбавлений титулів і висланий. Помер у злиднях і загальній зневазі у 1798 році.

Францішек Ксаверій Браницький. У 1794 році під час повстання Костюшка суд засудив його до смертної кари через повішення (кат повісив його портрет на площі у Варшаві).

Сам Браницький втік до Росії, отримав чин генерала, величезні землі (зокрема, заснував садибу «Олександрія» в Білій Церкві) і помер у багатстві у 1819 році, але його ім'я стало синонімом абсолютного зрадництва.

Ян Матейко совершил великий акт художественного правосудия. В то время как Понинский и Браницкий при жизни обладали миллионами и властью, а честный Рейтан сошел с ума и погиб в нищете, спустя сто лет именно Рейтан стал национальным святым.

Його безумство було сприйнято польським народом як «божевілля від горя за батьківщиною, що гине». У XIX столітті (і особливо в тому самому 1866 році, коли Матейко написав картину) Рейтан став культовою фігурою — абсолютним еталоном безкорисливого патріотизму, честі та вірності обов'язку, що протиставляється шляхетському конформізму.

…Сучасні «понинські» знову закликають прогнутися під ультиматуми агресора, переконуючи суспільство, що іншого виходу немає.

Але історія полотна Матейко вчить абсолютній і жорстокій правді: будь-який компроміс із загарбником, куплений ціною поступок власною землею — це не мир, а розстрільний вексель.

Історія доводить це незліченну кількість разів — так само як і те, що поразка агресора є неминучою, варто лише вистояти перед тиском мовчазної більшості та зрадою еліт.

Мережа місцевих медіа «Громада Груп» працює завдяки вашій довірі.

Підтримайте незалежну регіональну журналістику донатом.