Михайло Жук малював молодого Павла Тичину з чорними крилами

Ірина Мироненко 09.10.2023 у 02:08 2 348

Друга неділя жовтня – День художників України. Графік, живописець, кераміст, поет і перекладач Михайло Жук народився в осінній Каховці 140 років тому. Залишив портрети багатьох знищених харківських митців.

Михайло Жук малював молодого Павла Тичину з чорними крилами

Від рисувальника паркету  до засновника Академії мистецтв

Син каховського робітника-маляра починав хлопчаком із сезонних робіт (здирання кори з колод, які йшли на дніпровські плоти, і фарбування парканів). Уроки місцевого майстра-іконописця, батькового друга, часто зводилися до підправляння міських вивісок і  нанесення  паркетних узорів для підлоги багатих замовників. Далі справді хоч і складний, але шлях успіху: рисувальна школа художника Миколи Мурашка, московське училище живопису і Краківська академія мистецтв,  яку Михайло Жук закінчив із  срібною медаллю.  Нагорода означала фінансування закордонної подорожі, можливість відвідати кращі музеї Західної Європи. Михайлові 31 рік, варто поспішати із самоосвітою і творчістю, але він вирішує виділені для подорожі гроші витратити на те, щоб домогтися повернення батька із сибірського заслання. Жук-старший був арештований за поширення забороненої літератури та причетність до революційної групи. Михайлові вдалося добитися дозволу, щоб  його батько міг жити в Чернігові під наглядом поліції. Туди ж переїздить і син. 

Автопортрет Михайла Жука

У грудні 1917 року Центральна рада ухвалила закон про створення Української Академії мистецтв. З нагоди її відкриття влаштували виставку робіт засновників, які стали професорами цього закладу: Василь і Федір Кричевські, Олександр Мурашко (племінник засновника рисувальної школи, в якій навчався наш герой розповіді), Георгій Нарбут, Михайло Бойчук і Михайло Жук, який писав: «З моєї мрії постане справжнє діло на культурну потребу мого народу».

Окрім малярства і графіки він брався за експериментальне віршування,  прозу та есеї. Співпрацював іще під час краківського навчання з київськими і варшавськими видавцями.

Промовисті факти біографії митця: арешт 1930-го, тиск тоталітарної системи. Михайло Жук, фактично, відмовився від малярства і графіки, перестав писати прозу. Залишилися ескізи для кераміки, викладання та писання віршів (останній датований 1950 роком). Помер митець в Одесі 1964 року.  Вижити у ХХ столітті  художнику-модерністу та ще й виразно українському, із закордонними виставками, численними портретами т.зв. «ворогів народу» – то дивовижний щасливий випадок.

Портрет Василя Еллага-Блакитного

Діячів «Розстріляного Відродження» він писав ще 1919 року (Лесь Курбас), у 1920-30-х виникла ціла галерея класиків минулого і сучасників: Григорій Сковорода, Леся Українка, Павло Тичина, Микола Хвильовий, Михайло Бойчук.

Залишився і «словесний портрет» Михайла Жука від Клима Поліщука «З виру революції (Фрагменти спогадів про “літературний” Київ, 1919 р.):

«Михайло Жук стоїть на естраді в чорному сурдуті, з хризантемою на грудях, наче на святі якому. Нахиляючись за кожним словом вперед, наче б хотів упасти на голови слухачів, що з поважними лицями сидять на вигідних кріселках, урочисто цідить крізь зуби свої “модерні поези”.

Зади свинячі блищать на сонцю, як щити…

— Ф-фе!.. — виривається несподівано з останнього ряду…

Жук червоніє і плутається, а слухачі цікаво повертають голови до останнього ряду. Там сидить збентежений чимсь вічно скромний Тичина».

Монографія харківської дослідниці історії мистецтва Людмили Соколюк

Монографію, видану 2018 року в Харкові  видавництвом Олександра Савчука, позиціонують першим докладним науковим дослідженням, що охоплює мистецьку і літературну творчість Михайла Жука. З анотації про «універсала рідкісного типу» дізнаємося,  що «до наукового обігу введена значна кількість нових творів Майстра, вперше вибудувано їх еволюційний ряд. Твори проаналізовані в контексті європейської синхронності і супроводжуються відповідними переліками із зазначенням місцезнаходження. Книга розрахована на фахівців і всіх тих, хто цікавиться українською літературою і образотворчим мистецтвом».

Ось що пише мистецтвознавиця Людмила Соколюк у  передмові: «Михайло Жук (1883–1964) — живописець, майстер різноманітних графічних форм і декоративних панно, театральний художник, кераміст, літератор, педагог. Одним словом, унікальне явище, універсал рідкісного масштабу. Нині його ім’я потроху спливає серед тих представників нової генерації українських мистців, яка формувалася на межі ХІХ і ХХ ст. на хвилі національного піднесення, що поширювалось не лише на українських теренах. То був загальноєвропейський процес, до якого долучилась, починаючи з професійного навчання, на той час досить значна частина талановитої української молоді — згодом активних діячів національного відродження. Тих, хто навчався у Краківській академії красних мистецтв, серед яких був і М. Жук, об’єднувала романтична концепція жертвенного служіння мистецтву. І не тільки. Все більше нагадує про себе нині, при створенні нової, правдивої історії українського мистецтва, участь М. Жука в символістському русі, в становленні і розвитку мистецтва українського модерну, досягнення яких ще недостатньо вивчені нашим мистецтвознавством.

Поштовх до перегляду і переоцінки творчого доробку М. Жука в контексті художньої проблематики його доби, Майстра, який опинився в конфлікті з добою, що настала, набирав все більше сили. А разом з тим виникла і необхідність, долаючи «часовий розрив» та стійкі стереотипи радянського минулого, заново, крок за кроком проаналізувати його творчий шлях».

«Шукаю душі»,   так писав портрети Михайло Жук

Художник  знайшов енергетично важливе для нього коло в Чернігові, де викладав малювання. Він подружився з родиною Коцюбинських, молодим Павлом Тичиною, учителем якого був у семінарії. Ось як Михайло Жук описав роботу над портретом Михайла Коцюбинського.

«Я малюю його портрет… Михайло Михайлович сидить проти мене на підвищенню і розповідає свої плани, своє враження від прочитаних книжок. Яскраве сонце залило садок, що видний йому у вікно, воно хвилями рефлексів проривається до хати, і я стежу, ловлю зміни і шукаю душі Михайла Михайловича, що пробивається у виразі лиця. Він змучений роботою у статистичному бюро, він не може уже швидко ходити, бо щось йому так іноді гостро коле у груди, але це ще людина з повним темпом життя. Високе чоло то хмариться, то прояснюється, спливає до лінії брів, там його здержують гострі краї і зразу у глибінь дві темні кринички його очей; у темноті грають дві зірки од сонця і поволі пливуть у напрямі бічної стіни, вбирають у себе вигляд розвішаних там шкіців і малюнків. Серед розмови він перериває і вставляє своє спостереження про якусь з моїх робіт, а там знову повертає на розпочату тему.

Ось він замовк, бо я зарисовую його уста; спочатку вони ще хвилюються, мов течія води, а потім стихли; посунувся трохи лівий куточок і поклалася смужка од крила носа до того куточка. Ця смужка наче замкнула його і виразно каже, що він самотній. Бо це тільки уста єднають його у розмові з людьми, а тепер очі і чоло урочисто святкують своє свято самотності. Вони не пропустять од себе випадкового слова, вони роблять свою роботу таємно від усього світу… А уста… От собі телеграфічна машинка, що вистукує надані телеграми, що може переплутати часом і зміст. Але коли він їх затулив, коли вони, на жаль, не переказують мені течію його думки, то вони достроюються до виразу цілого лиця. Вони стисло облягли, як міцно підперезаний пояс до роботи облягає поставу чоловіка, і бережуть собою його самотність.

Портрет Михайла Коцюбинського

І так тягнулися у мене ті незабутні дні, коли я малював портрет дорогої кожному українцеві людини».

Так у своїх спогадах пише про М. Коцюбинського художник Михайло Жук. Цей нарис з назвою «Погасле світло» і присвятою Вірі Устимівні Коцюбинській він вперше опублікував у травні 1913 року.

Обкладинка першого видання повісті Коцюбинського «Тіні забутих предків»

Ірина Мазуренко. Під знаком «Тіней забутих предків»

Наукова співробітниця Дніпровського художнього музею Ірина Мазуренко люб’язно дала згоду процитувати її цьогорічні нотатки про Карпати і Львів та Михайла Жука.  «Коли ми повернулися з недовготривалої, але незабутньо яскравої подорожі заходом України, я зрозуміла, що це духовне свято (попри страшну війну) відбувалось, за якимось збігом обставин, під знаком «Тіней забутих предків». Саме так. Видатні твори двох генієв Михайла Коцюбинського і Сергія Параджанова про гуцульських Ромео і Джульєтту (Іванка і Марічку), оселилися в душі й досі тримають у полоні чогось незбагненно вічного, величного і справжнього, як призабута мелодія, як Космос:

«Марічка любила, коли він грав на флояру. Задуманий все, встромляв очі кудись поза гори, неначе видів, чого не бачили другі, прикладав мережану дудку до повних уст, і чудна пісня, якої ніхто не грав, тихо спадала на зелену отаву царинок, де вигідно послали свої тіні смереки. Холодно було і мороз йшов поза шкуру, коли вилітали перші свистячі згуки. Наче зими лежали на мертвих горах. Та ось з-за гори встає вже бог-сонце і вкладає свою голову в землю. Зрушились зими, збудились води, і задзвеніла земля од співу потоків. Розсипалось сонце пилом квіток, легким ходом ідуть по царинках нявки, а під ногами у них зеленіє перша трава. Зеленим духом дихнули смереки, зеленим сміхом засміялася трави, на всьому світі тільки дві барви: в зеленій – земля, в блакитній – небо… А долом Черемош мчить, жене зелену кров гір, не спокійну й шумливу».

Першому виданню повісті Михайла Коцюбинського (1913) нині 110 років. Михайло Коцюбинський запропонував художнику Михайлу Жуку намалювати обкладинку до «Тіней…» для шведського видавництва Альфреда Єнсена в Стокгольмі. Коли побачив ескіз, зазначив: «Малюнок ваш, спасибі, дістав. Він мені дуже подобається з декоративного боку, але символу вашого ніяк не можу зрозуміти».

Зранку 23 серпня я дізналась, а ми були вже у Львові, що у Національному музеї ім. Андрея Шептицького відкривається виставка «Михайло Жук. Вісник Відродження».

Афіша виставки

Це була така радість! Святкова атмосфера, безліч шанувальників мистецтва, чудова побудова експозиції! І – оригінали робіт Михайла Жука: зустріч із давно знайомими й досі невідомими шедеврами. Розкіш!

У залі музею

Я згадала, що ми з колежанками привозили з Одеси експонати на виставку Михайла Жука в наш літературний музей у Дніпрі. «Білим і чорним хотів би я бути..». Так вона тоді називалася».

«Сестру я Вашу так любив  - дитинно, злотоцінно»

Кульмінацією виставки у Львові «Михайло Жук –  вісник Відродження» фахівці називають панно  «Біле і Чорне» (1912-14 рр., папір, гуаш, пастель, акварель). Панно  зберігається в Одесі.   

Художник був викладачем Тичини під час його навчання в Чернігівській духовній семінарії та знав історію любовного трикутника «Інна –  Павло –– Поліна». Інна закохана у Тичину, Тичина закоханий у Поліну, а Поліна не відповідає йому взаємністю. Михайло Жук, пишучи цю роботу, обрав Поліну і Павла прототипами героїв та зобразив їх як чорного і білого янголів, а квіти довкола – це ше й безпосередній  натяк на сад  Михайла Коцюбинського, до якого щотижня збиралася молодь та інші шанувальники  літератури . До речі, Коцюбинський привіз в Україну з острова Капрі насіння гвоздики. Він акліматизував його, і згодом в науковій літературі квітку назвали «гвоздика Коцюбинського». З Чернігова, де мешкав тоді письменник, гвоздика поширилася по всій Україні. Саме у цьому саду зустрічалися  Жук,  Тичина, і сестри Коновал. Спершу художник, поет Михайло Жук написав вірш «Біле і Чорне» і лише згодом взявся за картину.

Тичина на картині – ангел із чорними крилами, який грає на сопілці. Поруч із ним – Білий ангел, який смиренно склав руки на грудях.

1917 року панно  відтворили на листівках видавництва «Вернигора». За збігом обставин, саме того ж року Поліна Коновал вийшла  заміж за людину, ворожу українській культурі. Для Тичини це стало трагедією. Він  присвятив Поліні цикл «Панахидні співи» – про зранене серце й кохання без взаємності.

У 1929-30 роках  панно репродукували в єдиному прижиттєвому альбомі Михайла Жука, виданому в Харкові. На довгі десятиліття «Біле і чорне» зникає, аж на початку 70-х його придбав одеський колекціонер.

Доля власника модерного панно

Харківський художній музей восени 2014 року презентував мандрівну виставку одного твору – панно «Біле і чорне» Михайла Жука із приватної колекції одесита Тараса Максим’юка. Роботу через 100 років побачили у Чернігові і Києві, Житомирі і Вінниці, Львові та Луцьку, а також за океаном – у Нью-Йорку і Чикаго. Виставку організував Український фонд культури та Одеський культурологічний музейно-виставковий центр «Тарасів Дім».

Колекціонер і краєзнавець Тарас Максимюк народився 1943 року

Під час акції «Вісла» 1945 року  був депортований  із родиною до колишньої німецької колонії Шпеєр (нині с. Піщаний Брід Миколаївської області). Закінчив Одеський інститут інженерів морського флоту, працював інженером  Іллічівського порту (нині Чорноморськ на Одещині). Брав участь у  археологічних  розкопках курганів та поселень, в експедиції «Україгське  море» на козацькій чайці «Еней». Дослідник і популяризатор історії козацтва. Від 1964 колекціонує україніку (зібрав кілька тисяч експонатів). У 1990-х рр. створив центр «Тарасів дім».    Випущено 60 листівок із репродукціями експонатів із зібрання.

«Якби був скоординований одноформатний проєкт за участі міст, з якими пов’язане ім’я Михайла Жука, а це Чернігів, Київ, Львів, Одеса, Харків, то ми створили б серію, яка гідно б ушанувала цього мистця». Так писала обласна Одеська газета «Чорноморські новини» 2019 року. Але доводиться читати й таку невтішну інформацію: росокупанти викрали дві картини  Михайла Жука із Херсонського художнього музею.

Викрадена «Казка». Картина М.Жука

Друга зникла робота україгського митця ХХ століття   “Портрет Василя Василька”. Ось такі неказкові реалії життя через 140 років від народження модерніста Михайла Жука.

Слухайте також:Книжку Жені Писателя поклали на його могилу  

Мама двох воїнів пише книжки: єднає не війна, а спільне подолання біди


Останні новини

Vindict - Завантаження...

Завантаження...

Ще новини

Поки що тут ще нема новин.