Нагороди жінкам!

Ольга Полтавець 18.02.2021 у 11:07 256

Голова Куп’янської спілки ветеранів Афганістану Михайло Папуцін вручив нагороди від Української спілки ветеранів Афганістану жінкам-вдовам афганців, які втратили своїх чоловіків у 2020 році.

Нагороди жінкам!

В зимовий день 32- річниці виведення військ з Афганістану біля пам’ятника загиблим воїнам-інтернаціоналістам багатолюдно. Сивочолі чоловіки зібралися, щоб віддати данину пам’яті вічно юним побратимам, які загинули в боях, виконуючи свій інтернаціональний обов’язок. Разом з родинами мужні чоловіки згадують тих, кому не судилося мати сім’ю та повернутися на рідну землю.

Їх згуртованість розчулює, їх обов’язок викликає повагу. Тож присутні на заході керівники міста і району підкреслили чесноти живих та пом’янули полеглих. Міський голова Геннадій Мацегора подякував за солдатське братерство, голова Куп’янської районної ради Ігор Коваленко звернув увагу на людяність афганців, а голова Куп’янської райдержадміністрації Сніжана Чернова зауважила на тому, що афганська війна - це біль і смуток кожної їхньої родини.

Їх життя - це безперервні молитви матерів і занадто рання сивина батьків, витримка жінок та гордість дітей і онуків. Саме тому голова Куп’янської спілки ветеранів Афганістану Михайло Папуцін вручив нагороди від Української спілки ветеранів Афганістану жінкам-вдовам афганців, які втратили своїх чоловіків у 2020 році.

Медалі «За громадянську мужність» отримали Лариса Віталіївна Петько та Лариса Іванівна Бакаєва.

Відчуваючи ще свіжу рану від втрат обоє говорять, що найбільша нагорода - це доля, яка подарувала щастя прожити зі справжніми чоловіками хоч і не довге, але таке насичене життя…

Лариса і Микола Петько познайомилися ще до його служби в армії. З ніжністю жінка згадує, як проводжала на службу, чекала, як обоє раділи зустрічі. В 1984 році одружилися, а в 1985 справляли новосілля в новенькій квартирі на Ківшарівці. Вже пізніше Микола зізнався дружині, що сам захотів відчути реалії війни в Афганістані та відмовився від служби в штабі. Разом з товаришами брав участь у військових діях. Говорив, що в тих умовах для кожного з них дружба і взаємовиручка були понад усе. Не прийнятним явищем була «дідівщина», бо молодших навіть оберігали та здебільшого захищали. Безвідмовно вирішували ті бойові задачі, які перед ними ставило керівництво.

- Накази не обговорюються, - говорив Микола і протягом свого подальшого життя. Не покидала чоловіка й самопожертва. Красивий та здоровий він в перших рядах поїхав на ліквідацію наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.

- Хто, як не ми?- сказав дружині перед від’їздом на забруднену радіацією територію,  де й втратив своє здоров’я.

З 1992 року в чоловіка почалися проблеми з серцем, багато хворів, - з болем в душі згадує Лариса Віталіївна.

- Своїх дітей Бог не дав, та ми обоє мріяли про повноцінну родину.

В 2002 році родина удочерила дівчинку. А коли їх Аліна пішла в 2006 році до першого класу, в Миколи стався інфаркт. Пів року безкінечних лікарень, радіологічних центрів та реабілітації. Однак відповідальність за своїх дівчат змушувала його долати хворобу. Відмовився від пенсії по інвалідності, яка на той час призначалася йому за станом здоров’я. Так і пропрацював зі своїми побратимами на Куп’янському міському ринку до 2011 року.

- Вже коли тяжко хворів, радів, що завдяки інтернет мережі мав змогу спілкуватися з товаришами по службі, які живуть в різних куточках колишнього Союзу. До останнього дня підтримував і мене з донькою,- з вдячністю згадує дружина Лариса.

- Дуже рідко скаржився, ми обоє несли свій хрест мовчки.

В березні 2020 року Миколи Миколайовича не стало.

- Без нього дуже важко, та тішить те, що своє життя я прожила разом з порядною та відповідальною людиною. Він завжди був готовий на самопожертву та вболівав за свою країну. В родині ж це був добрий і відповідальний захисник, - з гордістю розповідає Лариса Віталіївна.

Тож і коротає зимові вечори з улюбленими фільмами свого чоловіка «Офіцери» та «Біле сонце пустелі»…

Лариса, яка пізніше стала Бакаєвою, була знайома з братами свого чоловіка. З Сашею познайомилася вже після його повернення з Афгану. При цьому молодий військовослужбовець, читаючи листи від друзів-земляків передчував, що Лариса й буде його майбутньою дружиною. Особисто ж познайомилися на масовому святкуванні проводів зими в Глушківці. Складалося все щасливо – спільне життя молодят об’єднало дві великі родини, незабаром народилася й донька.

- У нас завжди було велике господарство: город, луки, худоба, - розповідає жінка.

- Працювали разом, підтримували один одного. Спільні турботи відволікали від хвороб, що обом нагадували про себе все частіше й частіше.

Повністю ритм життя змінили три інсульти, які чоловік переніс один за одним.

- Після першого в 2003 році лікарі давали лише невтішні прогнози, - з болем згадує Лариса Іванівна.

- Якщо житиме, буде овочем, - таким був вердикт медицини.

- Та Саша боровся як міг, боролися ми разом. Звичайно потребувалося багато часу, щоб повернути чоловіка до життя. Заради боротьби покинула престижну роботу на залізниці, а згодом перевели й худобу, переповідає пережиті негаразди дружина.

І її Саша не просто почав ходити, а й зміг сісти за кермо. Та щастя тривало недовго – в 2005 другий інсульт і знову боротьба. Вже тоді страх втратити найдорожче не покидав жінку. Постійно прислухаючись до хворого чоловіка втратила повноцінний сон, який не повернувся й донині.

Лариса завдячує родичам і друзям, бо їх допомога була завжди відчутною. Схиляє голову перед мамою трьох братів, яка зуміла виховати мужніх чоловіків. Саме від неї Сашко та Микола Бакаєви приховували, що служать в Афганістані. З армії писали, що все добре, намагалися розрадити тим, що проходять службу разом. Самі ж зрозуміли, що летять в Афганістан, з перших хвилин перебування в літаку, коли почули мелодію з фільму «17 мгновений весны» - «Не думай о секундах свысока…»

- Це й були ті короткі спогади, про які Саша розповідав, - говорить дружина. До останніх днів свого життя він не жалкував про свою долю, завжди знав, що воювали в Афганістані не марно. Всі вони виконували свій громадянський обов’язок.

Соціально активним Олександр Бакаєв залишався і в мирному житті. Він міг об’єднати, згуртувати людей, а в родині залишався лідером. Коли в літній день до нього, тяжко хворого лежачого чоловіка з’їхались родичі, а він не зміг вийти з ними у двір щоб посидіти в улюбленому садку, то всі вони залишились поряд з ним у спекотній кімнаті.

Дружина впевнена, що останнім ударом для чоловіка був початок війни на Сході. Коли побачив над своїм подвір’ям військові літаки, з ним трапився третій інсульт, після якого він вже й не вставав. У жовтні 2020 року Олександра Миколайовича не стало.

Своєю увагою і турботою його Лариса огорнула двох онуків. Впевнена, що життя чоловіка - гідний приклад для наслідування, і вона зробить все, щоб ще маленькі діти завжди пам’ятали свого діда.

Саме тому 15 лютого традиційно дістала Сашин піджак з нагородами і розповідала трирічному хлопчику про сімейні цінності.

Розтривожив спогади жінок і мітинг, на який цього разу вперше вони прийшли без своїх чоловіків. Обоє знають, що афганські зібрання для їх чоловіків були святими, тому з вдячністю сприйняли турботу й визнання від їх побратимів. Крізь сльози намагаються розповісти якомога більше про тих, хто був справжньою опорою в житті. Ще свіжі рани від передчасних втрат, однак обоє впевнені, що незважаючи ні на що, свою долю вони б змінити не хотіли.

Ольга Полтавець

15 февраля 2021 года – 32-я годовщина со Дня вывода советских войск из Афганистана. Более девяти лет продолжалась война в этой стране. Военную службу в этой «горячей точке» прошли 620 тысяч военнослужащих, многие из которых – украинцы. 

Відеозвіт можна переглянути на сторінці газети "Вісник Куп’янщини" у Фейсбуці

 

Підписуйтесь на сторінку газети "Вісник Куп’янщини" у Фейсбуці!!!


Останні новини

Vindict - Завантаження...

Завантаження...

Ще новини