Всесвітній день сільської жінки нагадує про тих, хто дбає про землю й вирощує урожаї

Понад чверть населення нашої планети – сільські жінки. Вони господарюють на землі, а кажучи по-чиновницьки, роблять внесок у гарантування продовольчої безпеки, розвиток економіки та збереження родинних традицій.

Всесвітній день сільської жінки засновано наприкінці 2007 року, офіційно вперше відзначено 15 жовтня 2008 року. У календарі міжнародних пам’ятних дат щороку з ним символічно сусідує всесвітній день продовольства.

Гаслом Всесвітнього дня сільської жінки у 2026 році ООН визначила фразу «Rural Women Farmers Caring for Mother Nature» («Жінки-фермерки в сільській місцевості піклуються про матір-природу».

Цю публікацію супроводжують репродукції картин, написаних на Харківщині і в самому Харкові та присвячених жінкам села. Але оскільки день всесвітній, то спершу згадаю два образи з особистого недалекого минулого.

Сільська жінка - це незворушна туркменка з вівцями в центрі Ашгабада, за одну коротку зупинку тролейбуса від фонтанів і верб біля бібліотеки Академії наук. У траву ще зеленого на початку червня пагорба вгризалися білі, ніби сонце близьких Каракумів, байдужі до міста  вівці.

Друга картинка –   селянки-грузинки.  Вони не заради  розважання туристів дотримуються заборон стосовно казана, в якому чоловіки варять щось міцне. Боронь боже селянці-горянці, а тим паче туристці його торкнутися! Почнеться злива.

Жіноцтво на пострадянському просторі, а особливо в сільській місцевості і на межі тисячоліть продовжувало існувати у старій системі координат, де по вертикалі – стереотипи, а по горизонталі – власна згода жити, як до них кілька поколінь жінок їхніх родин.

Повернімося в Україну.

На 1 січня 2022 року в Україні мешкало 40 мільйонів жінок і чоловіків.

У селах було  жінок – 6, 5 мільйонів, чоловіків – 5 мільйонів.

Жінки в селах під час війни -  корінні мешканки і городянки в першому поколінні, змушені повернутися у відносно безпечніші місця свого дитинства, а також переселенки з окупованих чи прифронтових територій. Вони не лише розраховують на підтримку чоловіків, досить часто – військових, чи дистанційну роботу, а й очолюють агропідприємства і фермерські господарства, тримають пасіки і лавандові поля.  Предків більшості із них батожили або й фізично знищували репресії та голод.

Земельні та інші майнові питання були болючими для українського селянства, а в першу чергу жіноцтва під час колективізації.

30 січня 1930 року вийшла постанова Політбюро ЦК ВКП(б) СРСР «Про заходи щодо ліквідації куркульських господарств…». Цей документ запустив на повну процес репресій, який більшовики назвали «розкуркуленням».

Слово «куркуль» використовувалося як лайливе, у переліку книг для обов’язкового читання школярів були казки і повісті про жорстоких «глитаїв», які «експлуатували бідняків».

В Енциклопедія історії України знаходимо інформацію про те, як готувалася думка мас до сприйняття каральної постанови: 

21 січня 1930 року  Сталін виступив у газеті «Красная звезда» із заявою про застарілість політики обмеження й витіснення капіталістичних елементів села і повідомив про перехід радянської влади до політики «ліквідації куркульства як класу». Контури цієї політики визначилися постановою ЦК ВКП(б) від 30 січня 1930 «Про заходи з ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації».

Селян, які мали бути репресовані, поділили на три категорії. До першої зараховували «контрреволюційний актив», який підлягав негайній ліквідації шляхом ув'язнення в концтаборах або розстрілу. Друга категорія означала депортацію у віддалені місцевості СРСР. Ті, хто потрапляв до третьої категорії, залишалися на місці, але повинні були розселятися за межами колгоспних  масивів.

Операція розкуркулення проводилася чекістами з 18 лютого до 10 березня  і охопила 29 округ УСРР, тобто їхню  більшість».

Було виселено майже сто тисяч  осіб. Уявіть, як стрімко все відбувалося – менше місяця, в люту зиму зірвати з місця родини з малими й старими. Вивозити у невідомість, фактично для багатьох – на смерть.

Як зійшли сніги і вже треба було сіяти, заходилися в Україні 1930 року розглядати скарги. У квітні спеціальні комісії перевірили правильність висилки розкуркулених сімей у райони Півночі. Було розглянуто понад 10 тисяч  заяв і встановлено, що тисячу господарств розкуркулено неправильно. Їм було дозволено приїхати у своє село, конфісковане майно мало повертатися або відшкодовуватися сільрадою. Так створювалася видимість законності. Попереду була нова хвиля розкуркулення, ешелони  в Уральську область, суцільна колективізація.

Записуючи сільські історії у 90-х роках на Харківщині, жодного разу не чула, щоб рідні моїх співрозмовниць чи навіть просто односельці поверталися після розкуркулення до свого села. Аби гинули тієї першої зими у снігах російської півночі, або зникали на шахтах, будовах, тулилися у робітничих бараках, наприклад, на ХТЗ.

Продовжувало використовуватися тавро «підкуркульники», тобто селянин-власник, його дружина, які підтримували антиколгоспні настрої. Бідняцький стан не гарантував їм безпеки. Бідняки й наймити/наймички ставали для влади знаряддям цькування, відвертого здирства.

Не забудуться мені слова старенької жінки, батьків якої  зарахували до підкуркульників. Тодішні активісти прийшли описувати й забирати майно. Особливо жаль було власноруч вишитого й оздобленого вбрання із сорочкою, керсеткою, плахтою і стрічками. Їх моя співрозмовниця, на початку 30-х років –  юна дівчина, приготувала на дівування, тобто на гуляння з вечорницями і потенційним сватанням та весіллям.

 Викинутих із власної хати підкуркульників прихистила стара родичка, яка вже не боялася ні висилки, ні смерті. І ось тут фраза, яку не вигадаєш: «Бачила, як ходила у моєму вбранні та й найледачіша дівчина з нашого села. Активістка».

Як втрачалося почуття приватної власності і захищеної приватності, можна прочитати, але уже майже немає кого послухати із родин розкуркулених.

Микола Вінграновський писав у «Сільській поемі»:

Я знав цю землю голодом у чунях,

Арійським запахом бензину і хреста…

Прогрілися сніги, і на снігах очуняв

Той крок зерна, що йти не перестав.

Як він пішов! Як вибігли світанки,

Підплигнули плуги навстріч його ході!

Носами довгими унюхувались танки

В зерновий слід — й не вірили собі:

Де літаки? де миші? малярія?

Туляремія? голодовка? тиф?..

А він ішов, той крок зерна, як мрія,І

шов крізь них, і збоку, і по них!

Бо там за Ятранню — Веселі Боковеньки!

Роса, і мед, і світлі снігурі,

Зоря летить, як молодий Шевченко,

І золоте обличчя у зорі.

Мати поета Зінаїда (Устинія) Олександрівна походила з багатодітної родини. Її зусилля порятували малого Миколку і його братів від уже післявоєнної голодної смерті. Ще із рядків незабутнього осіннього ювіляра Миколи Вінграновського (народився 7 листопада 1936 року), який по-особливому писав про матір-селянку.

Ми знову є. Ми пізні. Найпізніші,

Що наросли з худеньких матерів

В саду порубанім.

Я знаю, не для тиші

Вулкани дивляться

З-під наших юних брів.

Додамо до яблук з Харківщини  ще й мемуарні сторінки про німецькі яблука із  есеїстики нашого земляка, поета і літературознавця Ігоря Лосієвського «Філіно. Східна Пруссія». Подорожі 70 – кінця 80-х років.

Публікується вперше.

 Ігор Лосієвський. Філіно. Східна Пруссія

Найдорожче для мене місце на балтійському узбережжі – у Східній Пруссії, яка тимчасово називається, прости Господи, Калінінградською областю. Німецьке селище Кляйн Курен (Klein Kuhren) на високому мисі над морем, по-радянському Філіно, недалеко від Раушена, по-радянському – Світлогорська.

Алик, друг і однокурсник батька  з Харківського інженерно-будівельного інституту, влаштувався з родиною в Калінінграді, згодом він, талановитий інженер та адміністратор, став  великим начальником, дослужився до головного будівельника міста.

Отже, їдемо до Філіно з Аліком, у машині з його водієм. Проїжджаємо арку, де ще не зник радянський переможний напис 1945-го. Кенігсберг і землі Східної Пруссії вони взяли, але як розпорядилися ними…

У сусідньому поселенні – колись затишному німецькому містечку – на центральній площі величезна калюжа (привіт гоголівському Миргороду!), а на башті пробитий радянським снарядом циферблат старовинного годинника, що зупинився в тому самому  45-у. Одна стрілка зникла – та, що показує години. Її так і не відремонтували,  часу не знайшли, ось час  і зупинився... А калюжа, місцеві кажуть, з'явилася тому, що вода піднялася, бо сміттям завалили старі каналізаційні труби, вони дали тріщини від старості та важкості, а будівельники ніяк до них не дістануться. «Ось і живемо в тому ж переможному 45-му!»  –  підгигикує напівп'яний старий абориген.  –  Як прийшли, так і живемо!

Ми не раз бували потім у цьому поселенні.

Наша кімната у двоповерховому німецькому будиночку під черепицею, на другому поверсі, майже під дахом. Зручності у дворі (у будиночку через 25 років після війни каналізацію так і не зібралися відремонтувати). Готування на вулиці з розкішним видом на узбережжя, видно найвіддаленіші пагорби над морем. Кожен турист виживає, як може, їдальню того року ще не відкрили, за продуктами потрібно було їздити у велике селище на автобусі, що ходив кілька разів на день.

Місце для вогнища батько спорудив із цегли, кухонний інвентар був виданий під розписку. Вариться або смажиться картопля, на великій сковороді димить яєчня з ковбасою та цибулею. Димок, здавалося, йшов кудись у Космос, можливо, насичуючи Туманність Оріона, у мене й тоді було, і зараз багато космічних фантазій,

Але траплялися й земні спостерігачі. Сусідка,  худа небалакуча стара, справжня відьма, весь час стежила за нами. Особливо в неї викликало підозру те, що кухнею займається тато, а мама тільки виносить та миє посуд. Трапези у нас були в альтанці над урвищем, від якого відділяв низький парканчик.

Востаннє я приїхав у Філіно з Татою (дружиною Наталею. – І.М.)  1989 року. Ми дісталися до поселення верхньою дорогою. Там мало що змінилося. І до моря вели все ті ж круті дерев'яні сходи, що починалися поряд з тим же нашим німецьким будиночком  вже далекого 1971 року. На зворотному шляху ми йшли до дороги через ліс і раптом потрапили до великого занедбаного яблуневого саду.

Дерева старі, високі, яблука були ще маленькі й зовсім зелені, мабуть, осінній сорт. Зрозуміло, що яблуні посаджені німецькими господарями до війни, і навіть якби плоди достигли, навряд чи ми змогли б їх дістати. Здавалося, яблуням було дуже самотньо, хотілося щось сказати нам, а може, вони й говорили, ми ж чули шелест високо над головами: по їхніх верхівках гуляв балтійський вітер, але ми не знали цієї мови і нічим не могли б їм допомогти, якщо вони про щось просили. Світла печаль, пам'ятаю, відвідала нас із Татою у цьому забутому людьми старому саду. А мій улюблений куточок на узбережжі Балтії я вже не побачу знову. Не дістануся до нього, як до тих німецьких яблук.

Нині у Філіно, судячи з офіційних російських статданих, проживає тридцять сім осіб. Мала ймовірність, що серед них залишилися ті, що нас пам'ятають.

І знову Україна. Три картини, написані або на межі тисячоліть, або й під час повномасштабки. Вони перегукуються одвічними темами жіночої сільської роботи.

Наймолодша з авторів – Наталя Скринник, художниця і дизайнерка народилася і живе в Берестині.

Заслужений діяч мистецтв України, уродженець Балаклії Володимир Носань здобув художню освіту в Харкові, нині викладає майбутнім  художникам. Ним створена серія літографій «Селянський Всесвіт», чимало живописних робіт, що віддзеркалюють майже на міфологічному рівні жіноче повсякдення – приготування борщу на пічці-кабиці у дворі, проводжання і зустрічання корови на пашу.

 Незабутня харківська художниця Ніна Вербук. Вона залишила цілу галерею жіночих образів. Серед них багато романтизованої жіночої праці під відкритим небом. І так само, як і в молодшого її сучасника Володимира Носаня мовчазними свідками ніби й традиційної події (у нього – варіння борщу, у неї – лущіння кукурудзи) стають домашні тварини. Придивіться: за стіною кукурудзи прозирають коров’ячі голови.

Під фінал не статистика, а кілька строф із  вірша Василя Симоненка «Піч».

З тітки полум’я сон злизало,

Тітка гладить рукою глек,

Теплий ватяник зав’язала

На застуджений свій поперек.

Біга тітка із кухні в сіни,

З-під повітки заносить дров —

З них струмує жовтаво-синя

Віковічна печаль дібров.

Звично грюкають мляві двері,

Піч гуде і димить у світ —

Скільки в пащу цій ненажері

Тітка вкинула кращих літ!

Сновигають по зморшках думи,

На щоках танцює вогонь,

Сажа в’їлася чорним глумом

У пелюстки її долонь.

Біля печі вона, мов бранець,

Слугувала під шурх спідниць,

Віддавала дівочий рум’янець

Чистоті смачних паляниць…

Менше ми гіркоти нестимем,

Стане ближчою наша мета,

Як не будуть у небо димом

Підніматись жіночі літа.

Читайте також:

Через десятиліття після практики в Будах Марина Акрам побачила центр кераміки в Індії

Підтримайте незалежну регіональну журналістику донатом.

Слідкуйте за нами в соціальних мережах:

ТелеграмФейсбукІнстаграм