АКТРИСА ТЕАТРУ І КІНО ЛЮБОВ ЛІНИЦЬКА

Наша землячка Любов Ліницька (в одруженні Загорська) – провідна  українська актриса відомих театральних труп  кінця ХІХ – початку XX століть в період Російської імперії, УНР та СРСР, майстриня широкого творчого діапазону, що яскраво  проявила себе в трагедії, драмі, комедії, водевілі, мелодрамі, мистецтві монологу, а також як оперна співачка. Окрім того, вона була однією з найперших актрис кінематографу, який тільки зароджувався.

Народилася Любов Павлівна Ліницька 27.12.1866 року в слободі Преображенській, Куп’янського повіту, Харківської губернії (нині с.Преображенне, Сватівського р-ну, Луганської обл.) в родині сільського священика Павла Івановича Ліницького, який в 70-ті роки ХІХ століття порвав з релігією, відрікся від свого сану та переїхав до Харкова, де почав вчителювати. Але вчительської платні не вистачало на пристойне життя, і родина Павла Івановича бідувала.

В цей скрутний час допомагав родині Ліницьких Любин дядько по матері, настоятель Успенського собору в м.Таганрозі та  вчитель Закону Божого Таганрозької чоловічої класичної  гімназії Федір Платонович Покровський (1833-1898).

Отець Федір в Таганрозі був беззаперечним авторитетом і загальним улюбленцем всіх гімназистів, серед яких був і майбутній класик російської літератури Антон Чехов.

Окрім свого основного предмета, він вів з своїми учнями цікаві бесіди про літературу, мистецтво, історію, мораль і просто про життя. А ще отець Федір любив давати гімназистам  жартівливі прізвиська. Наприклад,  Антона Чехова, якого  він дуже поважав,  назвав «Антоша Чехонте». Коли Антон Павлович вже став письменником, він це гімназичне прізвисько взяв своїм літературним псевдонімом.

Гімназія, де викладав Федір Покровський (нині вона носить ім’я А.П.Чехова), та його будинок, де жила і Люба Ліницька, збереглися до цього часу. А от Успенський собор, де він служив настоятелем, був знищений комуністичним режимом в 1938 році «по требованию трудящихся», а на його місці були побудовані знамениті своїм зловонням радянські  громадські туалети.

Окрім матеріальної допомоги Ліницьким, Федір Платонович забрав юну Любу до себе в Таганрог і вона деякий час жила в його домі. Він возив племінницю  в гості до родичів у Ростов-на-Дону, Чернігів та на її малу батьківщину Куп’янщину, де вона вперше побачила театральну трупу «батька українського професійного театру» Марка Кропивницького.

Вона тоді навіть не здогадувалася, що пройде час і вона не тільки виступатиме на театральних сценах  в трупі Кропивницького, а й породичається з ним. Адже її рідний брат Микола Павлович Ліницький одружиться зі старшою донькою Марка Лукича Марією (1875-1910). Та, на жаль, їхнє сімейне щастя тривало не довго. Марія Марківна прожила лише 35 років і померла 1910 року в один рік зі своїм батьком, залишивши Миколу Павловича вдівцем, а їхніх  дітей сиротами.

Проживання Люби Ліницької у дядька Федора було нетривалим. Невдовзі вона повернулася до Харкова і вступила на навчання до гімназії, яку закінчила в 1884 році. В цей час вона, побачивши на сцені гру таких геніальних акторів, як Микола Садовський і Марія Заньковецька на все життя палко закохалася в театр і в подальшому бачила себе лише актрисою.

Також в Харківський період свого життя молода Люба Ліницька часто відвідувала помешкання Володимира Александрова, нині майже забутого українського поета, військового лікаря, доктора медицини, музиканта, фольклориста і краєзнавця, автора казки «Коза-дереза», жартівливої «Пісні гарбуза» («Ходить гарбуз по городу, питається свого роду…»), п’єси «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», романсу «Я бачив як вітер берізку зломив» та інших творів.

У Володимира Степановича, який, до речі, навчався в Куп’янському духовному училищі, збирався весь цвіт творчої інтелігенції Слобожанщини. Тому молодій Любі Ліницькій було в кого і повчитися, і вибрати свій життєвий шлях, і набратися життєвого досвіду.

Після закінчення гімназії вона деякий час попрацювала вчителькою на Донеччині і одночасно почала пробувати себе на сцені  в аматорських театральних гуртках. Перші успіхи, мабуть, так окрилили дівчину і вона настільки повірила в свої сили, що в 1886 році поїхала в Єлисаветград, де в цей час гастролювала трупа М.Кропивницького.

Після однієї з вистав вона  набралася сміливості підійти до самого Марка Лукича з проханням взяти її до своєї трупи.  До трупи він Любу не взяв. Але залишив надію,  записавши  її адресу та порадивши дещо зачекати. Щоправда чекати довелося не довго.

Люба продовжувала виступати на аматорській сцені у Харкові. Тут у неї було запрошення спочатку до російської трупи Муравйова-Михайлова, в якій її не влаштовував репертуар, а через рік до антрепренера (або імпресаріо) Шаповала, який ставив російські та українські п’єси. Але Люба категорично заявила йому, що буде виступати лише в українських п’єсах.

В 1883  році Марко Кропивницький створив театральну трупу, яка ввійшла в історію українського театру як «театр корифеїв». Фінансову допомогу в її створенні надав Михайло Старицький, тому її ще називали трупою Кропивницького-Старицького. А в 1885 році Кропивницький на її базі створив нову трупу, до якої ввійшли М.Заньковецька, М.Садовський, П.Саксаганський, Г.Затиркевич-Карпинська, І.Загорський, Д.Мова, О.Маркова, О.Максимович та інші відомі майстри української сцени.

В 1886 році Марко Лукич  згадав про Любов Ліницьку, якій нещодавно порадив зачекати. На його телеграмне запрошення  вона прибула негайно, а вже в квітні 1889 року молода актриса дебютувала в ролі Наталки Полтавки на професійній сцені Єлисаветградського театру.

Для неї це була велика честь, адже  сім років тому на цій самій сцені і у цій самій ролі тут дебютувала геніальна Марія Заньковецька.

В цій же трупі  Любов Павлівна  зустріла і актора Івана Оникійовича Загорського (1858-1904), з яким згодом одружилася. Але цей шлюб щастя їй  не приніс – він виявився коротким. Іван Оникійович помер в 1904 році, коли йому було лише 46 років, залишивши її вдовою з 5-річним сином-сиротою. А попереду її чекала ще більша трагедія – передчасна смерть цього ж єдиного сина В’ячеслава, який народився у них в 1899 році.

В’ячеслав Загорський пішов по стопах батьків і теж став актором, причому досить талановитим. На жаль, він  помре  в 1918 році під час пандемії іспанського грипу, не доживши всього місяць до свого 19-ліття. Передчасна смерть сина дуже підірвала і здоров’я,  і життєві сили Любові Павлівни. Невгамовний душевний біль не покине її до самої смерті.

Талант Ліницької найбільш повно розкрився в трупі П.К. Саксаганського, в якій вона працювала з незначними перервами в 1891-1909 роках. З особливим успіхом йшла комедія І. Карпенка-Карого «Суєта», яка відзначила в жовтні 1907 року свою 150-ту постановку - явище небачене для дореволюційного театру, зі сцени якого п’єси зазвичай сходили після кількох вистав. Цей успіх обумовлювався не тільки тематичною новизною твору, а й високою майстерністю акторів, зокрема і Л.П. Ліницької.

Далі була робота в театрі М.К. Садовського (1909-1915), в «Товаристві акторів за участю М. Заньковецької і П. Саксаганського під керівництвом І.О. Мар’яненка (1915-1918), з 1918 по 1923 - в складі Державного Народного театру в Києві на чолі з П. Саксаганським. В 1923 році вона поступила в театр-студію «Жовтень», в якій і пропрацювала до самої своєї смерті.

Всього ж за свою театральну кар’єру Любов Павлівна зіграла понад 120 ролей, найвідоміші з яких: Галя («Назар Стодоля» Тараса Шевченка), Маруся Богуславка («Маруся Богуславка» Михайла Старицького), Наталя («Лимерівна» Панаса Мирного), Вишневська («Тепленьке місце» Олександра Островського), Наталя Павлівна («Брехня» Володимира Винниченка), Ліна Федорівна («Крила» Людмили Старицької-Черняхівської), Естерка («За синім морем» Я. Гордіна), Анна («Украдене щастя» І. Франка, Київ, 1904 рік) та інші.

З кінця ХІХ століття у великих містах країни почалися перші сеанси кінематографа. У 1909-1910 роках на кіноплівку були зняті вистави українського театру, серед яких була і «Наймичка» І.К. Карпенко-Карого, у якій Ліницька виконувала роль Харитини.

Померла Любов Павлівна раптово 5 лютого 1924 року в Києві у віці 58 років, коли збиралася на чергову репетицію до театру «Жовтень», де вона тоді працювала. Похована на Новобайковому цвинтарі поряд з могилою свого сина.

Деякі біографи Л.П.Ліницької зазначають, що вона однією з перших отримала  звання  Народної артистки СРСР, що не відповідає дійсності. Адже це почесне звання в СРСР було засновано 06.091936 року, тобто через 12 років після її смерті. Не значиться вона і в повному списку Народних артистів СРСР. Але вона була артисткою дійсно Народною з великої літери.

Олександр ЗУБАР

член Національної Спілки журналістів України

 

Також про видатного земляка можна прочитати ... Марко Кропивницький

або ЛІТЕРАТУРОЗНАВЕЦЬ І БІБЛІОГРАФ ПРОФЕСОР МИКОЛА ПЛЕВАКО

ПОВНИЙ ГЕОРГІЄВСЬКИЙ КАВАЛЕР ГРИГОРІЙ ГАВРЮШЕНКО

Підписуйтесь на сторінку газети "Вісник Куп’янщини" у Фейсбуці!!!

та читайте інші цікаві новини на сайті Громада.Груп.Куп’янськ